Ми пам’ятаємо, чекаємо, віримо…
Повномасштабна війна в Україні – це жахлива трагедія, що руйнує життя людей, сіє страх і зневіру. Вона розлучає сім’ї, змушує залишати свої домівки, втрачати близьких, приносить пекучий біль матерям, дружинам, сестрам та дітям. Кожен її день – це не лише боротьба на передовій, а й болючі очікування в тилу. Очікування рідних, які не знають, де їхні сини, чоловіки, батьки.
Сьогодні, значно зросла кількість родин, які живуть у стані постійного відчаю і водночас надії. Гострого болю, порожнечі, безпорадності через неможливість впливати на ситуацію — та водночас віри, сподівань, знаходження способів пошуку військового. Разом із ними цю втрату переживають друзі, близькі, знайомі. Хтось допомагає у пошуках, хтось — у побутових справах, а інші не знають, як підтримати людину в таких складних обставинах.
На жаль, у нашій громаді є військовослужбовці, які вважаються зниклими безвісти. Це найстрашніше слово для сімей, бо воно означає невідомість. Але невідомість – не вирок. Поки не підтверджено найгірше, ми маємо вірити, шукати, робити все можливе для встановлення їхньої долі.
У наших серцях живе надія. Надія на те, що вони живі та здорові, що скоро ми зможемо обійняти їх і сказати: "Ви повернулися!". Ця надія дає нам сили жити далі та вірити у краще.
Пам'ятаймо про наших зниклих безвісти героїв. Говорімо про них, підтримуймо їхні родини, віримо в їхнє повернення. Нехай кожен з них знає, що ми їх чекаємо і ніколи не забудемо.
Вічна пам'ять і шана всім, хто бореться за Україну! Нехай Господь береже кожного з них.
